Такі місії стають дедалі поширенішими на українському фронті, де наземні війська часто розгортаються з достатнім запасом, щоб утримувати позицію лише кілька днів, але — зіткнувшись із постійними загрозами від безпілотників — можуть легко застрягти на місяць або й більше. Ці війська, зазвичай озброєні лише штурмовими гвинтівками, кулеметом та гранатами, переживають окопну війну, яка багато в чому схожа на жалюгідні умови Першої світової війни.
Щоб зберегти життя військ, Україна розгортає власні дрони як рятівний круг — скидаючи все: від боєприпасів, сигарет і заспокійливих трав до пайків, які смакують як вдома: борщ, голубці, смажена курка.
Ці перебої в постачанні допомагають Україні зберегти свій найцінніший ресурс: солдатів, які стримують постійний наступ росіян. Їхнє завдання стало більш нагальним, ніж будь-коли, оскільки Росія продовжує свої насильницькі прагнення захопити більше українських земель, навіть коли президент Дональд Трамп прагне мирної угоди. Результат війни залежить від цих окопів, розкиданих по сотнях миль на сході та півдні України, глибоко в сірій зоні, яка постійно перебуває під пильним наглядом дронів.
Солдати в цих окопах часто повинні тижнями залишатися непоміченими російськими військами лише за кілька сотень ярдів. Мета часто навіть не в атаці, а просто в тому, щоб не відступати.
Доставлення за допомогою дронів має свої ризики: кожен з них може розкрити позицію України та наразити її на ризик контрударів.
Серед доставлених речей є їжа, ліки, перископ, сигарети та інші предмети. (Ед Рам/Для The Washington Post)
Їжа, боєприпаси, книги
У невеликому сільському будинку на безпечній відстані від фронту солдати 68-ї єгерської бригади України складають посібники з необхідністю для своїх товаришів по службі, які тримають лінію фронту, — обгортаючи їжу, воду, сигарети, портативні акумулятори та боєприпаси пластиком та скотчем. Все має бути ретельно упаковано, щоб уникнути пошкоджень під час довгого падіння, особливо гранати, які солдати кидають окремо від запалів, щоб запобігти їх вибуху.
Кожні кілька днів такі посилки доставляють на позиції, розташовані трохи більше ніж за милю від лінії фронту. Там війська завантажують їх на дрони, колись розроблені для сільськогосподарського використання, а згодом адаптовані для бомбардування російських позицій. Тепер вони також скидають посилки на українські.
34-річний Михайло нещодавно повернувся разом із трьома іншими чоловіками з 38-денної ротації на укріпленій передовій позиції площею лише 10 квадратних метрів. Найнебезпечнішим завданням, за його словами, було просто дістатися до позиції та назад.
34-річний Михайло, піхотинець 68-ї єгерської бригади України, який нещодавно провів 38 днів на передовій, розмовляє з колегою біля будинку, що використовується як база на сході України. (Ед Рам/Для The Washington Post)
Солдат розглядає їжу, розкладену на підлозі будинку. (Ед Рам/Для The Washington Post)
На стіні будинку на календарі видно значок. (Ед Рам/Для The Washington Post)
Деякі бригади мають бронетехніку для своєї піхоти, але ця покладається на звичайні пікапи. Групу висадили за 380 ярдів від їхньої позиції, а потім їм довелося бігти решту шляху. У рюкзаках у них була невелика лопата, кілька змін спідньої білизни, сорочок та штанів, десяток гранат, 500 куль та одна пляшка води.
«Ми не беремо багато їжі, бо хлопці пізніше залишать її», – сказав він.
Ці пункти постачання слугують слабким зв’язком із зовнішнім світом під час виснажливих ротацій на фронті. Солдати знають, що застрягнуть там, поки негода не прожене дронів і не звільнить місце для нової групи.
Михайло попросив кросворди, щоб заповнити час. Його заступник командира роти, 38-річний Леонід, розповів, що інший солдат попросив детективні романи. Солдат був носієм російської мови, але скаржився, коли команда залишила книги російською мовою, сказавши, що хоче використати цей час, щоб покращити свою українську.
Деякі бригади використовують бронетехніку, але Михайлова використовує звичайні пікапи для піхоти. (Ед Рам/Для The Washington Post)
Навіть на цій більш укріпленій позиції, яку звели, коли росіяни були ще за 15 миль звідси, умови жахливі. Солдати випорожнюються в поліетиленові пакети, а потім кидають їх якомога далі від своїх позицій. Вони додають таблетки хлору в калюжі сечі, щоб зупинити сморід. Взимку вони палять дезінфікуючий засіб для рук, щоб зігрітися, не утворюючи диму. Вони по черзі сплять і оглядають навколишнє середовище за допомогою бінокля або перископа. Радіостанції — їхній єдиний засіб зв’язку. Вони надсилають закодовані повідомлення про пересування росіян і запитують дрони для скидання нових припасів.
«Спочатку ти просто береш на себе зобов’язання. Ти повністю виконуєш свою роботу якнайкраще», – сказав Михайло. «Але ближче до 30 чи 35 днів ти починаєш думати про своє життя».
Як би він не намагався відтіснити спогади, іноді в його голові виринали образи простіших часів: робота на продуктовому складі або його дружина Ірина та двоє їхніх дітей — хлопчик Ярослав, якому скоро виповниться 13 років, та дівчинка Інеса, якій майже 4 роки, що чекають на нього вдома в центральній Україні.
Солдат на ім’я Діма з 68-ї єгерської бригади Збройних сил України тримає вибуховий пристрій поруч із вампірським дроном, який використовується для скидання вибухівки або їжі. (Ед Рам/Для The Washington Post)
«Ми будемо тут вічно»
39-річний Олександр також намагається не думати про свою родину, але носить їхнє зображення, вигравіруване на металевій бирці на шиї. Укріплена позиція Михайла була розкішною порівняно з окопом, який Олександр мав захищати, і який він описував як не більше ніж земляну яму, приєднану до наспіх збудованого тунелю.
Цього літа він провів там місяць, усвідомлюючи, що щоразу, коли він або його товариш по службі виходив з позиції, щоб забрати пакет з припасами, ризикував бути виявленим. Росія атакувала лінію фронту кілька разів на день, шукаючи їхню точну позицію. Четверо солдатів, які тримали окоп, стріляли по військах, що наступали, а потім по черзі відтягували тіла загиблих до лінії дерев, щоб російські дрони не могли виявити їхню позицію. Через кілька тижнів поруч гнила велика купа трупів, згадував Олександр.
39-річний Олександр, позивний якого Атос, на командному пункті на схід від Покровська в Донецькій області України. (Ед Рам/Для The Washington Post)
Валерій, 41 рік, піхотинець 68-ї єгерської бригади, на командному пункті поблизу Покровська. (Ед Рам/Для The Washington Post)
39-річний Олександр тримає жетон для собаки з вигравіруваним портретом, на якому він зображений з дружиною та сином. (Ед Рам/Для The Washington Post)
Одного дня росіяни знайшли їх. Їхнє укриття було обстріляно мінометами та безпілотниками, поховавши друга Олександра, позивного Таракан, або «тарган», під двома футами землі. Олександр відчайдушно копав 20 хвилин, поки атаки тривали, але зумів знайти лише ноги друга. По рації командир наказав йому та двом іншим що вижив відступити. Вони мусили залишити Таракан позаду, похованого живцем
«Ми всі троє думали: «Ось і все. Ми будемо тут вічно», – згадував він.
Щодня стикаючись з нестачею особового складу та надзвичайною небезпекою, заступниця командира батальйону Олександра, 37-річна Іра, сказала, що вона вдається до прохання до солдатів «розширити свої межі».
«Тобі треба поцілувати цим людям ноги», – сказала вона.
Найменше, що можуть зробити для них їхні товариші по війську, це подарувати їм хоч якийсь проблиск нормального життя.
Віктор, командир підрозділу безпілотників 68-ї єгерської бригади, який також має позивний «Кальмар», дивиться пряму трансляцію з дрона з підземного командного центру, де дрон скидає припаси солдатам. (Ед Рам/Для The Washington Post)
41-річний Валерій, який навчався на пекаря, нещодавно повернувся з 32 днів у окопі. Щодня після півночі він та троє інших солдатів по черзі викреслювали день у календарі. Він намагався не думати про свою родину. «Ти просто відкидаєш це», – сказав він. «Як і кожен інший солдат, твої думки спрямовані на виживання – і на сподівання, що ворог до тебе не дістанеться».
25 липня він зв’язався по радіо зі своїм командним пунктом. Він сказав, що це був його день народження, і, окрім виживання, у нього було лише два бажання. Перше — щоб хтось зателефонував його матері та сказав їй, що він живий. Друге — отримати шматочок шоколаду. «Я просто хотів з’їсти щось солодке до кави», — сказав він. «Ось і все».
Того дня над їхньою позицією пролетів дрон і скинув з неба батончики «Снікерс» — достатньо для всіх чотирьох чоловіків у траншеї.
No Comment! Be the first one.